понеділок вівторок середа четвер п’ятниця субота неділя

Історія, яка нікого не залишить байдужим!

Один з таксистів Нью-Йорка написав у себе на сторінці в соцмережі:

Я приїхав за адресою і посигналив. Прочекавши кілька хвилин, я просигналив знову. Так як це мав бути мій останній рейс, я думав поїхати, але замість цього припаркував машину, підійшов до дверей і постукав … «Хвилиночку», – відповів крихкий, літній жіночий голос. Я чув, як щось тягли по підлозі.

Після довгої паузи двері відчинилися. Маленька жінка років 90 стояла переді мною. Вона була одягнена в ситцеве плаття і капелюх з вуаллю, немов з фільмів 1940-х років. Поруч з нею була невелика валіза. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив в ній протягом багатьох років. Всі меблі були покриті простирадлами. Не було ні годинника на стінах, ні дрібничок або посуду на полицях. В кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями і скляним посудом.

«Ви не допомогли б мені віднести сумку в машину?» – Попросила вона. Я відніс валізу в машину, а потім повернувся, щоб допомогти жінці. Вона взяла мене за руку і ми повільно пішли в сторону автомобіля.

Вона продовжувала дякувати мені за мою доброту. «Це нічого», – сказав їй, – «Я просто намагаюся ставитися до моїх пасажирів так, як я хочу, щоб ставилися до моєї матері».

«Ох, ти такий хороший хлопчик», – сказала вона. Коли ми сіли в машину, вона продиктувала мені адресу, а потім запитала: «Не могли б ви поїхати через центр міста?».

«Це не найкоротший шлях», – відповів я.

«Не заперечую», – сказала вона. – “Я нікуди не поспішаю. Я вирушаю в хоспіс».

Я подивився в дзеркало заднього виду. Її очі блищали. «Моя сім’я давно виїхала», – продовжувала вона тихим голосом – «Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго».

Я спокійно простягнув руку і вимкнув лічильник.

«Яким маршрутом ви хотіли б поїхати?» – Запитав я.

Протягом наступних двох годин ми їхали через місто. Вона показала мені будинок, де вона колись працювала ліфтером. Ми проїхали через район, де вона і її чоловік жили, коли були молодятами. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася ще маленькою дівчинкою.

Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретним будинком або провулком і сиділа, втупившись у темряву, нічого не кажучи. Потім вона раптом сказала: «Я втомилась, мабуть, поїдемо зараз».

Ми їхали в мовчанні за адресою, яку вона мені дала. Це була низька будівля, щось на зразок маленького санаторію, з під’їзним шляхом уздовж портика.

Два санітари підійшли до машини, тільки-но ми під’їхали. Вони дбайливо допомогли їй вийти. Мабуть, її чекали. Я відкрив багажник і заніс маленьку валізу в двері. Жінка вже сиділа в інвалідному візку.

«Скільки я вам винна?» – Запитала вона, діставши сумочку.

«Анітрохи» – сказав я.

«Ви ж повинні заробляти на життя» – відповіла вона.

«Є ще інші пасажири» – відповів я.

Майже не замислюючись, я нахилився і обійняв її. Вона міцно обняла мене у відповідь.

«Ти подарував старенькій трохи щастя» – сказала вона. – “Дякую тобі”.

Я стиснув її руку, а потім пішов … За моєю спиною двері зачинилися, це був звук закриття ще однієї книги життя …

Я не взяв пасажирів на зворотньому шляху. Їхав, куди очі дивилися, занурений у свої думки. Для інших в той день, я ледве міг розмовляти. Що, якби цій жінці попався розсерджений водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився від виконання її прохання, або, посигналивши пару раз, поїхав? ..

В кінці я хотів би сказати, що нічого важливішого в своєму житті я ще не робив.

Ми привчені думати, що наше життя обертається навколо великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, красиво загорнуті в те, що інші можуть вважати дрібницею.

Переглядів (381 Views)
Комментарии для сайта Cackle
Спільний проект

Контакти

Свої питання та пропозиції Ви можете надсилати на нашу поштову адресою info@dobremisto.com
Телефон: +38 (067) 788 788 4

При частковому, або повному копіюванні інформації посилання на сайт dobremisto.com є обов'язковим

misto
Close